Страхи дошкільників. Як допомогти дитині?

ЩЕ РАЗ ПРО ПРОБЛЕМИ ДОШКІЛЬНИКА

 Уявлення про те, що дитина завжди щаслива та безтурботна тільки тому, що вона дитина, на жаль, далеке від дійсноаі. Батьки, які приходять на консультацію до практичного психолога, скаржаться на те, що діти лякливі, тривожні, неспокійні. І, звісно, батьки просять поради: який режим створити дитині, як реагувати на особливості її поведінки.

 ДИТЯЧІ СТРАХИ. ЯК ЇХ ПОДОЛАТИ?

Спочатку поміркуємо: звідки страх? Чому дитина боїться темряви, не хоче засинати сама в кімнаті, бачить страшні сни? Власно­го досвіду у неї ще немає — з Бабою Ягою, злим чарівником, Бабаєм, вовком її познайо­мили дорослі. А інше вже залежить від враз­ливості, емоційності, типу нервової системи. У здорової дитини страхи швидко минають, забуваються, якщо, звичайно, їх не підсилю­вати, а намагатися розсіяти. Але у нервової, вразливої вони можуть стати нав’язливими, невідступними, травмувати.

 Причини дитячих страхів

1. Розповідь на ніч страшних казок, перегляд дитиною теле і відеопродукції, яка пропагує насильство й жахи. Батьки спочатку не усвідомлюють усіх наслідків того, щовідбувається заразна екрані.Тим паче в момент перегляду дитина не виглядає переляканою — дивитьсязацікавлено, навіть сміється… Страх починається потім і може тривати дуже довго. Аджездоровий образ — яскравіший від того, що сприймається на слух. Він залишає у свідомості дитини відбиток, матрицю, відтворившись з часом у снах, переслідуючи в темряві, навіть удень, при світлі. То ж перша і головна порада — не давайте приводу для дитячих страхів!

Якщо ж вони виникли і ди­тина боїться спати у темній кімнаті, не намагайтеся її «пе­реламати», ігноруючи сльози та вмовляння. Можна залишити затінену настільну лампу, ніч­ник, присунути дитяче ліжечко до свого. Одним словом, піти дитині назустріч, діючи м’яко, поступово. Якщо дитина час­то розповідає вам про те, що їй наснилося щось страшне, не намагайтеся змусити її це забути. Краще пограйте в гру, розіграйте її страшний сон у ляльковій сценці та зробіть цю сценку смішною.

Прихильниками рішучих дій, як правило, бувають тата. Ми б порадили їм зайняти іншу позицію. Хай саме тато допоможе ди­тині роздягтися, вкриє її, побажає гарних снів, розповість казку, попестить її.

Помічено, що лякливі діти спокійніше засинають, коли їх вкладає батько, тому що в ньому вони бачать силу, захист, наче га­рантію того, що нічого поганого з ними не станеться. Відчуття захищеності, впевненості в незмінності батьківської любові необхідне дитині! Це одна з важливих умов нормаль­ного її психічного розвитку.

2.   Надмірна батьківська опіка. Такі батьки постійно кажуть: «Туди не ходи, там небезпечно», «Цього не займай! Поріжешся».

3.   Висока вимогливість або холодність батьків, надто жорстокі покарання.

 ЯК ЖЕ ДОПОМОГТИ ДИТИНІ ВПОРАТИСЯ ЗІ СВОЇМ СТРАХОМ?

 Можна дати дитині «захисника». Це може бути реальна людина, наприклад, брат або тато. А може бути м’яка іграшка, наприклад, великий плюшевий собака.

Не смійтеся над розповідями дитини про те, що їй сниться або чого вона боїться. Не­хай намалює свій страх, розповість, що саме її лякає. А потім домалюйте цій страшилці смішну мордочку, посадіть її в клітку, при­думайте смішне ім’я. Якщо дитина боїться чогось реального, наприклад, грози, можете розповісти їй, що таке гроза насправді. Якщо дитина поінформована, вона озброєна.

«Впертий до істерики»

Часто мами описують знайому картину: дитина, якій у чомусь відмовили, кричить, червоніє, тупає ногами, падає на підлогу, а ще й б’ється об підлогу головою…

Такі реакції частіше притаманні дітям з уродженими, хай і незначними, ураженнями нервової системи. Не всі вони потребують медикаментозного лікування (це встановлює лікар), але можна безпомилково сказати, що кожен потребує посиленої батьківської уваги.

На дитину вперту, горду погано діють надмірні заборони. Непохитність батьків, постійні «не можна!», «не чіпай!», «не бери!» змушують її домагатися бажаного екстраор­динарними засобами. Щоб істерики не перетворилися на звич­ку, не створюйте конфліктів із дрібниць! Хоче дитина їсти не тією ложкою, а іншою, вдя­гатися не зараз, а коли дограється, вдягнути не ту, а іншу шапку або взяти на вулицю не ту іграшку, яку батьки запропонували, — до­звольте. Дозвольте одразу, не чекаючи крику. Але якщо те, чого їй хочеться, справді дати не можна — забороняйте! Причому спокій­но, твердо, невідступно. На істерику, хоч як би вона вас хвилювала, не реагуйте. Не вмов­ляйте, не сваріться, не піднімайте дитину з підлоги. Можна відвернутися до вікна, навіть вийти з кімнати. Іноді дитина й сама хотіла би припинити плач і крик, але вже не може. Допоможіть їй, спробуйте переключити її увагу. А нотацій дитині читати не варто: що швидше вона забуде неприємний інцидент, то краще. 

Інший варіант неадекватних реакцій на труднощі — постійна плаксивість. При­дивіться, чому плаче дитина: щоб одержати бажане або просто так, без причини? Чи швидко змінює вона сльози на усмішку, чи буває веселою, врівноваженою, чи в неї постійно сумні оченята, знижений тонус, поганий настрій? В останньому випадку можна припустити якісь психоневрологічні розлади. І, відповідно, треба порадитися з фахівцем.

«Звідки в нього злість?»

Мами недаремно переживають, поміча­ючи у своєї дитини ознаки агресивності: у хвилину роздратованості вона намагається вкусити, вщипнути, може вдарити маму або бабусю по обличчю, штовхнути ногою. Якщо це не випадковість, а стійка особливість поведінки, отже, в оточенні дитини не все гаразд. Можливо, вона постійно перебуває у стані напруження — ці дії є «розрядкою»?

Якщо батьки час від часу застосовують фі­зичні покарання, то не слід дивуватися, що ди­тина не вміє спілкуватися по-іншому. Дитина знає, що мама й тато б’ють її, щоб вона була слухняною. Природно, що дитина звикає до того, що якщо потрібно щось отримати від людини, її необхідно вдарити. Безглуздо переконувати дитину не забирати, а чемно попросити іграшку, яка сподобалася, в іншої дитини, якщо ви самі щойно накричали на неї, забираючи, наприклад, брудну палку. Згодом такі діти можуть стати практично некерованими, не реагуватимуть на прохання та вмовляння. Ви будете змушені підвищу­вати тон або впливати фізично.

Якщо домашня атмосфера благополучна, треба поцікавитися стосунками дитини з това­ришами; іноді діти копіюють засоби захисту, прийняті в дитячому колективі.

Агресія дитини може бути спрямована як на людину, чию прихильність вона на­магається завоювати, так і на свого «кон­курента». Іноді об’єктом агресії стає лю­дина, якій дитина заздрить, яку вона хоче принизити, «покарати» за перевагу. Якщо предметом заздрості є іграшка, малюк може забрати її — але не для того, щоб гратися, а щоб зламати або навіть сховати і, таким чином, нібито знищити різницю між собою та її власником. Така поведінка свідчить про низьку самооцінку дитини: допоможіть їй зрозуміти, що вона теж хороша, розкажіть, які-в неї є позитивні риси.

Дуже часто батьки зауважують, що дити­на кусає, дряпає або б’є саму себе. Це теж ознаки агресії. Одна з причин такої поведін­ки — сувора заборона виявляти агресію щодо інших людей. Найскладніше дитині виплес­нути негативні емоції на дорослих, особливо на батьків, любов яких вона боїться втратити. Наприклад, дитина хоче про­довжити прогулянку. Мама бере її за руку, щоб повести додому. Дитина вередує і, у розпалі, кусає маминин зап’ясток, намагаючись звільнитися. Але після суворого запитання: «Це що таке?» почи­нає кусати себе. Чому? Тому, що вона ще «не охолола», їй складно робити щось інше.

Не чекайте, поки малюк сам заспокоїться, допоможіть йому в цьому. Подайте все як жарт: «Ой, ти себе їси? Ти, напевно, солод­кий?». Нехай ваша дитина вчить­ся знаходити позитивний вихід із конфліктних ситуацій. У про­тилежному випадку звичка вико­ристовувати своє тіло для помсти собі або іншим призведе до фор­мування негативного ставлення до самого себе.

Як же реагувати на дитячі спа­лахи агресивності? Насамперед, дитина по­винна знати, що ви її любите незалежно від того, як вона поводиться. Тому не потрібно занадто активно захищати того, кого маля скривдило, і підкреслювати різницю у вашо­му ставленні до кривдника та «жертви»: ти злий і поганий, скривдив когось доброго і хорошого. Це не викличе в дитини співчуття. Вона просто дійде висновку, що ви проти неї. Краще зробити акцент на тому, що ди­тина зробила поганий вчинок, скривдивши іншу людину.

Безглуздо прагнути того, щоб дитина не почувалася агресивно. Важливо, щоб вона навчилася стримуватися або спрямовувати агресію в інше русло.

За будь-яких умов виходьте не з того, що «дитина погана», а з того, що «дитині погано». Тоді вам стане зрозуміліше, як боротися з її агресивністю.