Симоненко Василь

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.
Почав шкільне навчання Симоненко у рідному селі. По закінченні отримав золоту медаль. Згодом вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка, а після отримання диплома переїхав до Черкас, де працював у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Робітнича газета», «Черкаська правда».
Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за життя видано лише збірку лірики «Тиша і грім» (1962) і казку для дітей «Цар Плаксій та Лоскотон». Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Визнання до поета прийшло посмертно. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: «Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди».
Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Ця поезія Симоненка була сатирою на радянський лад.
Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.
У ніч проти 14 грудня 1963 році у неповні 29 років поет помер у черкаськiй лiкарнi. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років.
Через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку – вішак із плащем і капелюхом. А на полиці шафи – підкова.
1965 року Симоненка висунули на Шевченківську премію. Проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.
«У мене Україна одна»